Комментарии и анализ

Антисемитизм в СМИ. 6. Отрицание обвинений в антисемитизме

Публикации на эту тему утверждают, что антисемитизма в Украине нет и обвиняют евреев в раздувании этой проблемы.
„Ми рішуче відкидаємо усілякі звинувачення нас в антисемітизмі, якого у нас немає ні на державному, ні на науковому, ні на публіцистичному, ні на культурному, ні на побутовому рівнях” („Українська газета плюс”, № 30, 2007, „Василь Яременко: „В Україні антисемітизму не було й нема”).
В качестве доказательств своей правоты антисемиты приводят десятки решений украинских судов, отклонивших иски еврейских организаций к авторам или изданиям, распространяющим ненависть и вражду к евреям, не взирая на очевидные признаки «разжигания межнациональной розни», что, согласно украинскому законодательству, является преступлением.
„Для тих, хто забув, нагадуємо: понад 30 судових рішень, ухвал і постанов — від районних до Верховного Суду включно — і понад 20 прокурорських перевірок встановили: в публікаціях МАУП немає антисемітизму, расизму, ксенофобії тощо, а є лише науковий і практичний розгляд актуальних проблем історії і сучасності, що не заборонено чинним міжнародним і вітчизняним законодавством... У порядку прокурорського реагування відмову отримали основні єврейські професійно-громадські організації й окремі сіоністи, які скаржилися на «антисемітизм» МАУП” („Персонал плюс”, № 1, 2007, „Сіоністський хвалько”).
„Суди виносять рішення на користь МАУП, «Сільських вістей» та інших українських організацій, газет, журналів, діячів не тому, що їх «купили», а тому, що немає жодних підстав для звинувачення їх в «антисемітизмі», «фашизмі» і «расизмі», що підтвердили також численні постанови інших правоохоронних органів” („Персонал плюс”, № 12, 2007, „Блатний” дов Блайх”).
Попытки усовершенствовать существующее в Украине законодательство, с тем, чтобы судебная власть в своих решениях по искам против антисемитов могла руководствоваться более четкой трактовкой понятия «разжигание межнациональной розни», вызывают ярые протесты пропагандистов антисемитизма.
„Звісно, з юридичної точки зору необхідність запровадження в Україні кримінальної відповідальності за заперечення Голокосту — сон рябої кобили. Адже в Україні не було і немає навіть натяку на існування антисемітизму, а якщо ширше — ксенофобії і расизму як СОЦІАЛЬНОГО явища. Поодинокі факти побутової нетолера¬нт¬ності не дають приводу до гіперболізації. Нагадаємо, що стаття 161 Кримінального Кодексу не працює в Україні не тому, що у нас у судах антисеміт сидить на антисеміті й антисемітом поганяє, а тому, що в Україні немає кого під цю статтю підводити” („Персонал плюс”, № 12, 2007, „Ожидовіла законотворчість”).
Несмотря на вполне терпимое отношение украинского общества к проявлениям антисемитизма, никто из отъявленных антисемитов не признает себя таковым. Один из самых непримиримых и последовательных идеологов антисемитизма В.Яременко категоричен как в своих юдофобских обличениях на страницах МАУПовских зданий, так и в своих утверждениях, что антисемитизма в Украине нет, но уже рассчитанных на американского журналиста: „Як учений, який досконально, виключно на документах вивчив непросте українсько-єврейське питання, стверджую, що ніяких проявів антисемітизму в нас НЕ БУЛО І НЕМАЄ. Я в своїх книгах і статтях не образив жодного єврея і цього не можу допустити” („Українська газета плюс”, № 30, 2007, „Василь Яременко: „В Україні антисемітизму не було й нема”).
Даже в публикациях самого агрессивного толка антисемиты стремятся прикрыть свою юдофобию мировоззренческим облачением, заявляя, что придерживаются «антисионистских» взглядов, но никак не антисемитских. Но вот о сионизме, который отождествляется ими с нацизмом и о евреях - «носителях преступной сионистской идеологии» - они не стесняясь говорят во весь голос.
„Зараз дедалі частіше і нахабніше звучать вимоги про посилення «боротьби з антисемітизмом», про прийняття більш жорстких законів «проти антисемітів», про застосування до них масштабних репресивних дій з боку влади. При цьому під «антисемітами» розуміються всі люди, які мали сміливість бодай раз висловитися проти расистської доктрини юдаїзму та сіонізму, злочинів Ізраїлю та міжнародної єврейської мафії, геноцидів, влаштованих єв¬рейськими діячами в різних країнах світу тощо” („Персонал плюс”, № 26, 2007, „Хто завжди стоїть за «боротьбою з антисемітизмом»?”).
<em>„Ссіоністи та їхні організації, будучи відвертими носіями єврейського расизму, шовінізму, нацизму і ксенофобії, в усіх своїх ЗМІ кричать про антисемітизм, під яким вони розуміють все, що може викрити їхню людиноненависницьку ідеологію та діяльність” („За Українську Україну”, № 5, 2007, Г.Щокін, „Кадрова політика прихованої окупації”).</em>
Сама тема борьбы с антисемитизмом нередко используется антисемитами в своих пропагандистских целях.
„Боротьба з «антисемітизмом» завжди загострюється там і тоді, де і коли євреї масово приходять до державної влади. Так було, наприклад, одразу після відомого жовтневого заколоту в Російській імперії в 1917 році, коли понад 80% провідних державних посад обіймали єврейські заколотники... Зараз єврейські расисти знову дорвалися до влади і багатств України, монополізувавши сьогодні президента, парламент та уряд, банки та підприємства, землю і засоби масової інформації, суди та правоохоронні органи, а також обласні, міські і навіть районні адміністрації” („Персонал плюс”, № 26, 2007, „Хто завжди стоїть за «боротьбою з антисемітизмом»?”).
„З усього цього можна сформулювати категоричну й однозначну відповідь на поставлене нами питання: антисемітизм не є «ознакою некультурності», навпаки — найобдарованіші й найкультурніші люди всіх часів і народів були переконаними антисемітами” („Персонал плюс”, № 15, 2007, Чи є антисіонізм ознакою некультурності?”).